Your Вank Branch Next to Close??? Why are bаnk branches quickly and quietly closing across the country?? Сlick hеrе to see why — and see how to protect your acсounts while there is still time. | - PNC Вank: 222 Branches Closing.
- JP Morgan Chase: 18 Branches Closing.
- Citizens Вank: 8 Branches Closing.
- Вank of America: 5 Branches Closing.
- Citibank: 2 Branches Closing.
| | | | |
Життєпис Достеменно про походження, дату та місце народження Богуна не відомо. Його біографія до 1649 року рясніє припущеннями та версіями, жодна з яких не є безсумнівною. Версії про походження За даними польського дослідника Евгена Лятача, був сином Федора (звідси інше прізвище — Федоренко або Федоровський) — дрібного шляхтича, державця містечка Бубнова[1], який вів досить незалежне для православного шляхтича життя, інколи роблячи «наїзди» на сусідів-поляків, одним з яких був Олександр Олекшіч. Із сином Олександра Павлом згодом листувався Іван Богун. Рід Богуна, як припускається у наукових дослідженнях, козацько-шляхетського походження, але це припущення мало обґрунтоване. Проте у книзі «Малороссійский гербовник»[2] описано герб роду Богунів. Також вказано, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія[3]. Вони були військовими товаришами. Молоді роки Як і більшість шляхтичів, Іван здобув хорошу освіту. Можливо, навчався у Києво-Могилянському колегіумі, можливо у польському колегіумі, а можливо, за свідченнями О. Дмитрука, навчався у Берліні, де здобув фах інженера-фортифікатора. Прекрасний почерк Богуна, як відмічають історики, був доказом того, що той був вельми освіченою людиною. Припускається, що Іван Богун володів шістьма мовами. Деякі джерела стверджують, що він був учасником визвольних повстань 1637—1638 років, проте сучасні дослідження спростовують цю тезу. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя — робив грабіжницькі наїзди на прикордонні землі московського царату[4], брав участь у військових походах проти кримських татар та переймав їхні торгові обози до Московії. Вірогідно перебував на королівській службі в Кодаку[5]. Наприкінці 1630-х - на початку 1640-х років. Іван Богун одружився. Імені його дружини, на жаль, дізнатись досі не вдалось. О. Дмитрук стверджує, що у подружжя було два сини, старшого звали Тимофієм, який в подальшому був сотником у містечку Тростянець на Вінничині. Про молодшого згадок ще менше: відомо лише те, що той був військовим товаришем та звався Григорієм. Хмельниччина З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького і, згідно з «Реєстром Війська Запорізького 1649 року», значився серед козаків Чигиринського полку, в його сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького як прості козаки (зокрема серед них Михайло Криса, який був серед заручників у поляків у битві під Жовтими водами). Треба додати, що народна дума згадує про нього як одного із чотирьох керівників повстання, які перед самим початком війни прибули на Низ (серед них ще Максим Кривоніс, Мартин Пушкар та Михайло Борохович). Згодом, 1650 року, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна призначили кальницьким полковником. Битва під Вінницею Докладніше: Битва під Вінницею У 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів М. Калиновського та С. Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєначальника. Залишивши частину свого війська у місті, Богун з рештою вирушив назустріч магнатові Речі Посполитої Лянцкоронському з добірною шляхетською кіннотою. Після нетривалої сутички козаки в удаваній паніці почали відступати до укріпленого по той бік Бугу монастиря, таким чином заманивши в ході бою кінноту Речі Посполитої на Південний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки (козаки перед боєм прорубали в кризі ополонки, притрусивши їх сіном та прикрили снігом, щоб не було видно). Сам Лянцкоронський ледве врятувався від такої смерті. Незабаром надійшов і гетьман Речі Посполитої Калиновський. Він обложив Вінницю та почав штурм. Проте великого успіху це не принесло. Сучасник (шляхтич Речі Посполитої) з сумом говорив про повну безпорадність і безсилля шляхетського війська перед козаками Івана Богуна: "Наші оточили їхні укріплення волами і постійно вартували, але не могли відрізати їх від води; громили в обложених пушками та кидали в їх стан бомби, але бомби козаки встигали гасити і по суті ми нічого не могли їм зробити. Між тим військо коли вибилося з сил, тоді як весь час солдати і коней не розсідлували, і самі не залишали зброї" У Вінниці на границі, Під могилою над Бугом-рікою – Там стояв Іван Богун вільницький Під обителем-монастирем кальницьким. Під кальницькою обителлю Богун стояв, Із турками-пашами, Крулевськими ляхами, Калмицькими князями Богун воював![7] У цей час підійшли надіслані на поміч гетьманом Хмельницьким козацькі загони на чолі з уманським полковником Йосипом Глухим і полтавським — Мартином Пушкарем. Дізнавшись про підкріплення військо Речі Посполитої в паніці відступило, залишивши весь свій обоз. Згодом, переслідуючи загони Речі Посполитої, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем. Берестецька битва Докладніше: Берестецька битва Іван Богун виводить козаків на герць Відіграв значну роль у битві під Берестечком влітку 1651 року. З приводу цих боїв сучасник-шляхтич з сумом писав: "Неприятель напав з рівною запеклістю… і цей день був для нас нещасним внаслідок загибелі багатьох знатних людей і добрих вояк". Але все змінилося 30 червня, коли військо Ісляма III Ґерая, під тиском військ Речі Посполитої, панічно вдалося до втечі. Керівництво перейшло до Филона Джалалія. Хмельницький, разом із писарем Іваном Виговським і чотирма охоронцями, подався за татарами аби повернути їх назад. Проте зробити цього йому не вдалося й він почав збирати військо до чергової сутички. Становище козацького війська, котре без татарської кінноти було вельми вразливе, стало стратегічно невигідне та містило певну небезпеку. Гетьман, за допомоги гінців, віддав наказ війську відходити на інший плацдарм. Богун, на чолі кількатисячного загону, здійснив відволікальний атакувальний маневр на розташування поляків, доки основні козацькі сили полишили табір та вдалися до відступу. У той же час зо кілька сотень козаків, фактично смертників, лишилися в таборі аби надати з'єднанню Богуна та основним силам більше часу для відступу[8]. А хто тоді задумав переправу, Рятунок для козацтва, як Перун? Хто тут найбільшу мав в народі славу?... Шепочуть трави, очерет: - Богун... (Є. Лещук „Земля Івана Богуна") "Вночі, коли табір посполитих заснув, козаки почали гатити болото. У хід пішло все без чого можна було обійтися: вози, шатра, кожухи, міхи, попони, посуд тощо. За ніч більша частина козацького війська переправилась. А на ранок: "Від одного крику сполошився весь табір: Братці! Вже ні одного крику полковника немає в таборі! Всі повтікали!" Наглий страх опанував юрмищами людськими, всі заметалися наосліп, кинулися притьма туди, звідки гукали їм козаки: "Сюди! Сюди!", на греблі насунуло одразу тисячі люду, один одного спихав у багно, один поперед одного намагався вискочити на гатку, ніхто не слухав Богуна, який вмовляв з того берега триматися льоду, греблі розгрузли, знищилися, передні стали тонути, задні йшли по їхніх трупах і тонули теж " — П. Загребельний історико-психологічний роман «Я, Богдан». Решта сміливців, які не встигли переправитись, але й не вдалися в шаленство, хоробро прийняла бій, вважаючи, краще померти славою воїна, ніж здатися в полон. Їх нараховувалося близько трьохсот; вони подібно до спартанців Леоніда стримували натиск усієї армії Речі Посполитої тим самим, намагаючись прикрити відступ. Пропозиції короля зберегти життя з презирством відкидалися. Ці триста загинули в нерівній боротьбі зі шляхетським військом. Мужність усіх трьохсот проілюструє останній (за деякими даними, сотник Нечитайло), в якого влучило чотирнадцять куль, а він продовжував відбиватися. Коли польський король запропонував йому в дарунок життя, той відповів, що хоче вмерти в бою, як справжній козак. Див. також: Поле Берестецької битви — сучасний Національний історико-меморіальний заповідник. |
Життєпис Достеменно про походження, дату та місце народження Богуна не відомо. Його біографія до 1649 року рясніє припущеннями та версіями, жодна з яких не є безсумнівною. Версії про походження За даними польського дослідника Евгена Лятача, був сином Федора (звідси інше прізвище — Федоренко або Федоровський) — дрібного шляхтича, державця містечка Бубнова[1], який вів досить незалежне для православного шляхтича життя, інколи роблячи «наїзди» на сусідів-поляків, одним з яких був Олександр Олекшіч. Із сином Олександра Павлом згодом листувався Іван Богун. Рід Богуна, як припускається у наукових дослідженнях, козацько-шляхетського походження, але це припущення мало обґрунтоване. Проте у книзі «Малороссійский гербовник»[2] описано герб роду Богунів. Також вказано, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія[3]. Вони були військовими товаришами. Молоді роки Як і більшість шляхтичів, Іван здобув хорошу освіту. Можливо, навчався у Києво-Могилянському колегіумі, можливо у польському колегіумі, а можливо, за свідченнями О. Дмитрука, навчався у Берліні, де здобув фах інженера-фортифікатора. Прекрасний почерк Богуна, як відмічають історики, був доказом того, що той був вельми освіченою людиною. Припускається, що Іван Богун володів шістьма мовами. Деякі джерела стверджують, що він був учасником визвольних повстань 1637—1638 років, проте сучасні дослідження спростовують цю тезу. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя — робив грабіжницькі наїзди на прикордонні землі московського царату[4], брав участь у військових походах проти кримських татар та переймав їхні торгові обози до Московії. Вірогідно перебував на королівській службі в Кодаку[5]. Наприкінці 1630-х - на початку 1640-х років. Іван Богун одружився. Імені його дружини, на жаль, дізнатись досі не вдалось. О. Дмитрук стверджує, що у подружжя було два сини, старшого звали Тимофієм, який в подальшому був сотником у містечку Тростянець на Вінничині. Про молодшого згадок ще менше: відомо лише те, що той був військовим товаришем та звався Григорієм. Хмельниччина З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького і, згідно з «Реєстром Війська Запорізького 1649 року», значився серед козаків Чигиринського полку, в його сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького як прості козаки (зокрема серед них Михайло Криса, який був серед заручників у поляків у битві під Жовтими водами). Треба додати, що народна дума згадує про нього як одного із чотирьох керівників повстання, які перед самим початком війни прибули на Низ (серед них ще Максим Кривоніс, Мартин Пушкар та Михайло Борохович). Згодом, 1650 року, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна призначили кальницьким полковником. Битва під Вінницею Докладніше: Битва під Вінницею У 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів М. Калиновського та С. Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєначальника. Залишивши частину свого війська у місті, Богун з рештою вирушив назустріч магнатові Речі Посполитої Лянцкоронському з добірною шляхетською кіннотою. Після нетривалої сутички козаки в удаваній паніці почали відступати до укріпленого по той бік Бугу монастиря, таким чином заманивши в ході бою кінноту Речі Посполитої на Південний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки (козаки перед боєм прорубали в кризі ополонки, притрусивши їх сіном та прикрили снігом, щоб не було видно). Сам Лянцкоронський ледве врятувався від такої смерті. Незабаром надійшов і гетьман Речі Посполитої Калиновський. Він обложив Вінницю та почав штурм. Проте великого успіху це не принесло. Сучасник (шляхтич Речі Посполитої) з сумом говорив про повну безпорадність і безсилля шляхетського війська перед козаками Івана Богуна: "Наші оточили їхні укріплення волами і постійно вартували, але не могли відрізати їх від води; громили в обложених пушками та кидали в їх стан бомби, але бомби козаки встигали гасити і по суті ми нічого не могли їм зробити. Між тим військо коли вибилося з сил, тоді як весь час солдати і коней не розсідлували, і самі не залишали зброї" У Вінниці на границі, Під могилою над Бугом-рікою – Там стояв Іван Богун вільницький Під обителем-монастирем кальницьким. Під кальницькою обителлю Богун стояв, Із турками-пашами, Крулевськими ляхами, Калмицькими князями Богун воював![7] У цей час підійшли надіслані на поміч гетьманом Хмельницьким козацькі загони на чолі з уманським полковником Йосипом Глухим і полтавським — Мартином Пушкарем. Дізнавшись про підкріплення військо Речі Посполитої в паніці відступило, залишивши весь свій обоз. Згодом, переслідуючи загони Речі Посполитої, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем. Берестецька битва Докладніше: Берестецька битва Іван Богун виводить козаків на герць Відіграв значну роль у битві під Берестечком влітку 1651 року. З приводу цих боїв сучасник-шляхтич з сумом писав: "Неприятель напав з рівною запеклістю… і цей день був для нас нещасним внаслідок загибелі багатьох знатних людей і добрих вояк". Але все змінилося 30 червня, коли військо Ісляма III Ґерая, під тиском військ Речі Посполитої, панічно вдалося до втечі. Керівництво перейшло до Филона Джалалія. Хмельницький, разом із писарем Іваном Виговським і чотирма охоронцями, подався за татарами аби повернути їх назад. Проте зробити цього йому не вдалося й він почав збирати військо до чергової сутички. Становище козацького війська, котре без татарської кінноти було вельми вразливе, стало стратегічно невигідне та містило певну небезпеку. Гетьман, за допомоги гінців, віддав наказ війську відходити на інший плацдарм. Богун, на чолі кількатисячного загону, здійснив відволікальний атакувальний маневр на розташування поляків, доки основні козацькі сили полишили табір та вдалися до відступу. У той же час зо кілька сотень козаків, фактично смертників, лишилися в таборі аби надати з'єднанню Богуна та основним силам більше часу для відступу[8]. А хто тоді задумав переправу, Рятунок для козацтва, як Перун? Хто тут найбільшу мав в народі славу?... Шепочуть трави, очерет: - Богун... (Є. Лещук „Земля Івана Богуна") "Вночі, коли табір посполитих заснув, козаки почали гатити болото. У хід пішло все без чого можна було обійтися: вози, шатра, кожухи, міхи, попони, посуд тощо. За ніч більша частина козацького війська переправилась. А на ранок: "Від одного крику сполошився весь табір: Братці! Вже ні одного крику полковника немає в таборі! Всі повтікали!" Наглий страх опанував юрмищами людськими, всі заметалися наосліп, кинулися притьма туди, звідки гукали їм козаки: "Сюди! Сюди!", на греблі насунуло одразу тисячі люду, один одного спихав у багно, один поперед одного намагався вискочити на гатку, ніхто не слухав Богуна, який вмовляв з того берега триматися льоду, греблі розгрузли, знищилися, передні стали тонути, задні йшли по їхніх трупах і тонули теж " — П. Загребельний історико-психологічний роман «Я, Богдан». Решта сміливців, які не встигли переправитись, але й не вдалися в шаленство, хоробро прийняла бій, вважаючи, краще померти славою воїна, ніж здатися в полон. Їх нараховувалося близько трьохсот; вони подібно до спартанців Леоніда стримували натиск усієї армії Речі Посполитої тим самим, намагаючись прикрити відступ. Пропозиції короля зберегти життя з презирством відкидалися. Ці триста загинули в нерівній боротьбі зі шляхетським військом. Мужність усіх трьохсот проілюструє останній (за деякими даними, сотник Нечитайло), в якого влучило чотирнадцять куль, а він продовжував відбиватися. Коли польський король запропонував йому в дарунок життя, той відповів, що хоче вмерти в бою, як справжній козак. Див. також: Поле Берестецької битви — сучасний Національний історико-меморіальний заповідник. |
|
|
124 Broadkill Rd 4, Milton, DE 19968 © 2023 Polaris Advertising. All rights reserved This editorial email containing advertisements was sent to you because you subscribed to this service. To stop receiving these emails, click unsubscribe To ensure our emails continue reaching your inbox, please add our email address to your address book. Any reproduction, copying, or redistribution of our content, in whole or in part, is prohibited without written permission from Polaris Advertising. Polaris Advertising welcomes your feedback and questions. But please note: The law prohibits us from giving personalized advice. To contact Us, call toll free Domestic/International: +1 (302) 499-2858 Mon–Fri, 9am–5pm ET, or email us support@usfinancetoday.com. Unsubscribe |
Bimetallism,[a] also known as the bimetallic standard, is a monetary standard in which the value of the monetary unit is defined as equivalent to certain quantities of two metals, typically gold and silver, creating a fixed rate of exchange between them.[3] For scholarly purposes, "proper" bimetallism is sometimes distinguished as permitting that both gold and silver money are legal tender in unlimited amounts and that gold and silver may be taken to be coined by the government mints in unlimited quantities.[4] This distinguishes it from "limping standard" bimetallism, where both gold and silver are legal tender but only one is freely coined (e.g. the moneys of France, Germany, and the United States after 1873), and from "trade" bimetallism, where both metals are freely coined but only one is legal tender and the other is used as "trade money" (e.g. mosxt moneys in western Europe from the 13th to 18th centuries). Economists also distinguish legal bimetallism, where the law guarantees these conditions, and de facto bimetallism, where gold and silver coins circulate at a fixed rate. During the 19th century there was a great deal of scholarly debate and political controversy regarding the use of bimetallism in place of a gold standard or silver standard (monometallism). Bimetallism was intended to increase the supply of money, stabilize prices, and facilitate setting exchange rates.[5] Some scholars argued that bimetallism was inherently unstable owing to Gresham's law, and that its replacement by a monometallic standard was inevitable. Other scholars claimed that in practice bimetallism had a stabilizing effect on economies. The controversy became largely moot after technological progress and the South African and Klondike Gold Rushes increased the supply of gold in circulation at the end of the century, ending most of the political pressure for greater use of silver. It became completely academic after the 1971 Nixon shock; since then, all of the world's currencies have operated as more or less freely floating fiat money, unconnected to the value of silver or gold. Nonetheless, academics continue to debate, inconclusively, the relative use of the metallic standards. A French law of 1803 granted anyone who brought gold or silver to its mint the right to have it coined at a nominal charge in addition to the official rates of 200 francs per kilogram of 90% silver, or 3100 francs per kilogram of 90% fine gold.[15] This effectively established a bimetallic standard at the rate which had been used for French coinage since 1785, i.e. a relative valuation of gold to silver of 15.5 to 1. In 1803 this ratio was close to the market rate, but for most of the next half century the market rate was above 15.5 to 1.[15] As a consequence, silver powered the French economy and gold was exported. But when the California Gold Rush increased the supply of gold, its value was reduced relative to silver. The market rate fell below 15.5 to 1, and remained below until 1866. Frenchmen responded by exporting silver to India and importing nearly two-fifths of the world's production of gold in the period from 1848 to 1870.[16] Napoleon III introduced five franc gold coins which provided a substitute for the silver five franc coins which were hoarded,[17] but still maintained the formal bimetallism implicit in the 1803 law. |
|
|
|
Tidak ada komentar:
Posting Komentar