Чи молиться, чи божу службу служить,— одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недруга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: "Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!" Як же вмер паволоцький полковник, що послі Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі да й каже: — Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля. Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником. Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусів Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають. От же думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач, а сам виїхав ніби кудись далеко на хутір для спокою, да ото й махнув із сином з Паволочі. Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємось. II Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у Череваня щось іграє. — Е, да се в вас і бандура! — І бандура,— каже Василь Невольник,— та ще чия бандура! — Так се в вас божий чоловік? — спитав тоді Шрам. — А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом. Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки — так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неі. Гляне Шрам, аж сидять на траві під липою і божий чоловік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. Звався божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовлять усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий. Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько: Ой настала жаль-туга да по всій Україні... Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача. Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би кришечку перемінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись. А в божого чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь свігом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить. Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став навпроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань: — Бгатику,— каже (бо трохи картавив),— чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка? Да й обнявсь і поцілосавсь із Шрамом, як із рідним братом. Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь. — Бувай же,— каже,— здоров, панотче і пане полковнику! Чули й ми, як господь наустив тебе взятись ізнов за козакованнє. А Василь Невольник, стоючи коло нях, собі радується, похитуючи головою. — Боже,— каже,— правий, боже правий, ссть на світі такі люде! — Яким же, бгате, оце случаєм? — питає зараз Черевань. Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у божого чоловіка: — А тебе ж, діду, звідки і куди господь несе? — В мене,— каже,— одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тіг помиловані будуть... — Так, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив йому Василь Невольник.— Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацькую мову! — Не мені дякуй за се, Василю,— каже божий чоловік,— дякуй богові да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів. |
|  | Former Goldman Sachs exec used to think a crash was inevitable. One that could wipe out the savings of investors, seniors and retirees. There is going to be an economic crisis. But not the kind of crisis most people expect.
| | | |
— Ні, тату. — Так от, Ернесте, зараз я передам тобі запечатаний пакет, — його адресовано панові Дервілю. Сховай його так, щоб ніхто не знав, що він у тебе. Непомітно вислизнеш із дому і вкинеш його у поштову скриньку на розі вулиці. — Добре, тату. — Можу я покластися на тебе? — Так, тату. — Підійди ж, поцілуй мене. Тепер мені легше буде вмирати, любий мій хлопчику. Років через шість чи сім ти зрозумієш, яка це важлива таємниця; тоді ти дістанеш винагороду за свою тямучість і вірність. І ти побачиш, як я тебе любив. А тепер лиши мене на хвилинку самого і нікого до мене не пускай. Ернест вийшов і побачив у вітальні свою матір. — Ернесте, — сказала вона йому, — іди сюди. Вона сіла, притягнула свого сина до себе і, міцно пригорнувши його до грудей, поцілувала. — Ернесте, батько тільки що розмовляв з тобою? — Так, мамо. — Що він тобі казав? — Я не можу цього переказати, мамо. — О моя дорога дитино, — вигукнула графиня, палко цілуючи його, — як мене тішить, що ти вмієш мовчати. Ніколи не забувай двох правил: не кажи неправди і будь вірний своєму слову. — Мамочко, яка ти хороша! Ти ніколи не казала неправди, я певен. — Ні, любий хлопчику, іноді я казала неправду. Так, я не додержувала слова, але за таких обставин, перед якими усі закони ніщо. Слухай, Ернесте, ти вже великий і розумний хлопчик і, певно, помічаєш, що батько відштовхує мене, відмовляється від моїх послуг. А це несправедливо — ти ж знаєш, як я його люблю. — Знаю, мамо. — Бідний мій хлопчику, — сказала, плачучи, графиня. — В усьому винні злі люди, які звели на мене наклепи, щоб розлучити з твоїм батьком, бо вони корисливі й зажерливі. Вони хочуть одібрати в нас майно і привласнити його собі. Якби твій батько був здоровий, незлагода між нами минула б швидко, він би мене вислухав і, як чоловік добрий, люблячий, визнав би свою помилку. Та хвороба потьмарила його розум, і упередження, з яким він ставиться до мене, перетворилось у нього в нав'язливу думку, в якесь божевілля. І він раптом став віддавати перевагу тобі перед іншими дітьми, — це теж доказ розладу його розуму. Ти ж до його хвороби ніколи не помічав, що він любить Поліну і Жоржа менше, ніж тебе. Все тепер залежить у нього від хворобливих примх. Любов до тебе могла спонукати його дати тобі якісь розпорядження. Якщо ти не хочеш розорити свою родину, мій ангеле, не хочеш, щоб твоя мати ходила старцювати, як жебрачка, то ти повинен їй сказати все... — А-а! — вигукнув граф, розчинивши двері і з'явившись на порозі майже голий, висохлий і худий, як тріска. Цей глухий крик справив жахливе враження на пані де Ресто: вона остовпіла, дивлячись на чоловіка; виснажений і блідий, він немов вийшов з могили. — Вам мало того, що ви отруїли моє життя горем, тепер ви не даєте мені спокійно вмерти, розбещуєте мого сина, хочете виховати з нього грішну людину! — кричав він хрипким голосом. Графиня кинулася в ноги помираючому, якого останні життєві хвилювання зробили майже страшним, і залилася слізьми. Колись багатий, з витонченим смаком, граф тепер мовби втішався сумною картиною своєї кімнати, де і камін, і письмовий стіл, і стільці були захаращені речами догляду за хворим; скрізь були брудні пляшечки, порожні чи з ліками, розкидана білизна, розбиті тарілки; біля каміна, валялася грілка без покришки; стояла ванна, повна мінеральної води. Від кожної дрібниці цього огидного безладдя віяло руїною. Готуючись задушити людину, смерть поклала своє тавро передусім на речі. Граф боявся денного світла: фіранки на вікнах було спущено і сутінки надавали ще більшої похмурості цій сумній кімнаті. Хворий дуже змарнів. Тільки в його блискучих очах ще світився останній вогник життя. Було щось страшне в мертвотній блідості його обличчя. Це враження ще більше посилювало дуже відросле волосся, яке він нізащо не дозволяв стригти і яке довгими гладенькими пасмами спадало йому на щоки. Він скидався на фанатика-пустельника. Горе згасило всі людські почуття в цього чоловіка, якому ледве минуло п'ятдесят років і якого весь Париж бачив таким блискучим і щасливим. |
| | | P.S. We're on the brink of the greatest transfer of wealth in American history. It's a complete transformation of America using the financial system as a tool for change. Find out more here. | | | | |
— А чом же, бгате,— каже Черевань,— чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьмана? Хіба ж ми зроду з гетьманами хліба-солі не їли? — Хто ж се говорить? — сказав Гвинтовка.— Дочка моєї сестри зуміє показати себе на всякому місті; тілько що зробили ви діло спішно, да коли б воно не вийшло смішно! — Проти чого се ти закидаєш? — питає Черевань. — Против того, що тепер, під сю заверюху, того й гляди, що спіткнешся... — Нехай, бгатику,— каже Черевань,— спотикаються наші вороги, а не пан Сомко! — Ге-ге! — Гвинтовка йому.— Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі — от же Гадяцькі пункти і того зіпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартипович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має. — Іванцеві, бгате,— Черевань Гвинтовці,— нічого торговатись: він давно вже чортяці душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний — усе однаково. Ось побачиш, коли він од царя не перейде до турка! Не ждав Гвинтопка од свого зятя такого одвіту. Нічого, однак же, не промовив. Буцім і не він, повів свого гостя оглядувати господарство. Там токи, повні збіжжя, там овечі кошари, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усього надбав собі Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивовавсь, розглядаючи все те, Черевань: який то його шуряк учинивсь дука! А сам собі подумав: "У мене нема ні таких гаїв, ні таких широченних лугів, ні таких вешняків; да зате жоден міщанин київський не подивиться скоса на Хмарище; і поки стоятиме на магістраті башта з дзигарами, поти ніхто не скаже, що Черевань не по праву зайняв Хмарище. За готові лядські дукати купив я його в магістрата, і всяке знає, що за ті дукати збудовано магістратську башту". ОгледІли, вернулись. Аж ось приїхав із Ніженя сотник, Гордій Костомара. — Що ти, — каже, — тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? Там у місті коїться лихо! — Яке ж там у вас лихо? — питає повагом Гвинтовка. — Міщане,— каже,— гуляють з козаками. — Ну, бгатику,— озвавсь Черевань,— дай, боже, і повік такого лиха! — Да підожди, добродію,— каже Костомара,— через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Доімонтовиченко з війтенком, да Домонтовиченко війтенка й одолів. — Ну, так і амінь йому, дурню! — каже Гвинтовка. — Амінь? Ні, ще сьому ділу не скоро скажуть амінь! Ось слухайте лиш. Міщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горілкою, роблять війтенкові поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П'ють да лають усю городову старшину. — Ну так що ж? Нехай собі лають,— каже Гвинтовка. — Отак!.. А се як тобі здасться, що всі значні люде, що понаїжджали на раду у Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді,— хочуть двори ламати да грабовати старшину. — А що ж ваш полковий суддя робить? — спитав Гвинтовка. — А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого візьме. |
|
|
— А чом же, бгате,— каже Черевань,— чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьмана? Хіба ж ми зроду з гетьманами хліба-солі не їли? — Хто ж се говорить? — сказав Гвинтовка.— Дочка моєї сестри зуміє показати себе на всякому місті; тілько що зробили ви діло спішно, да коли б воно не вийшло смішно! — Проти чого се ти закидаєш? — питає Черевань. — Против того, що тепер, під сю заверюху, того й гляди, що спіткнешся... — Нехай, бгатику,— каже Черевань,— спотикаються наші вороги, а не пан Сомко! — Ге-ге! — Гвинтовка йому.— Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі — от же Гадяцькі пункти і того зіпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартипович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має. — Іванцеві, бгате,— Черевань Гвинтовці,— нічого торговатись: він давно вже чортяці душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний — усе однаково. Ось побачиш, коли він од царя не перейде до турка! Не ждав Гвинтопка од свого зятя такого одвіту. Нічого, однак же, не промовив. Буцім і не він, повів свого гостя оглядувати господарство. Там токи, повні збіжжя, там овечі кошари, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усього надбав собі Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивовавсь, розглядаючи все те, Черевань: який то його шуряк учинивсь дука! А сам собі подумав: "У мене нема ні таких гаїв, ні таких широченних лугів, ні таких вешняків; да зате жоден міщанин київський не подивиться скоса на Хмарище; і поки стоятиме на магістраті башта з дзигарами, поти ніхто не скаже, що Черевань не по праву зайняв Хмарище. За готові лядські дукати купив я його в магістрата, і всяке знає, що за ті дукати збудовано магістратську башту". ОгледІли, вернулись. Аж ось приїхав із Ніженя сотник, Гордій Костомара. — Що ти, — каже, — тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? Там у місті коїться лихо! — Яке ж там у вас лихо? — питає повагом Гвинтовка. — Міщане,— каже,— гуляють з козаками. — Ну, бгатику,— озвавсь Черевань,— дай, боже, і повік такого лиха! — Да підожди, добродію,— каже Костомара,— через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Доімонтовиченко з війтенком, да Домонтовиченко війтенка й одолів. — Ну, так і амінь йому, дурню! — каже Гвинтовка. — Амінь? Ні, ще сьому ділу не скоро скажуть амінь! Ось слухайте лиш. Міщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горілкою, роблять війтенкові поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П'ють да лають усю городову старшину. — Ну так що ж? Нехай собі лають,— каже Гвинтовка. — Отак!.. А се як тобі здасться, що всі значні люде, що понаїжджали на раду у Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді,— хочуть двори ламати да грабовати старшину. — А що ж ваш полковий суддя робить? — спитав Гвинтовка. — А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого візьме. |
|
|
|
Tidak ada komentar:
Posting Komentar